В Овручі є родина, в якій виховується восьмеро дітей. Найменшій, Алевтині 1,5 роки, найстаршій, Анастасії - 12років, Ірині - 11 років, Петру - 9 років, Марії - 8 років, Ксенії - 6 років, Сергію - 4 роки, Роману - 3 роки. Матері у них нема, вона померла минулого року, доглядають дітей 62-річна Лідія Станіславівна Лазоренко та її син Андрій. Утім, для Андрія лише найменша Алевтина (півтора рочки) є рідною донькою. У решти семи дітей десь є інший, біологічний, тато. Але про це трохи згодом.
Живуть усі в орендованій двокімнатній квартирі (у двоповерховому будинку). Ми завітали до родини зранку. Вже канікули почалися, усі діти – вдома.
Посеред двору великий кущ півонії та невеличка саморобна пісочниця – точніше, чотири дошки, що стояли ребром навколо піску. Біля неї кілька старих велосипедів.
Зайшли до хати, старші дівчата прибирали в кухні – одна замітала, інша тримала совок. Одразу вибігли й інші діти, ввічливо з нами привіталися і запросили до кімнати. У хаті чистота, прибрано та охайно. Ліжка в кімнатах акуратно застелені. У каструлі на одній з двох електроплиток щось готувалося.
Лідія Станіславівна запросила нас до вітальні і розповіла історію родини.
«Мій син Андрій з моєю невісткою, Ганною, прожили разом півтора роки. Ганна народила йому доньку Алевтину, їй зараз півтора рочки. До того в Ганни вже було семеро діток – старшим дівчаткам 11 та 12 років, а молодшим хлопчикам – 3 і 4. Їх рідний батько покинув родину і поїхав у Росію. Казали, він був віруючим, фанатиком, - дівчат змушував ходити лише в спідницях, спали вони в хустках, навіть зі шкільних рюкзаків вирізав усі малюнки…
1 вересня минулого року Ганні стало погано, її забрали до лікарні, лікарі казали, що шансів обмаль – онкологія, самі розумієте… 13 вересня вона померла. Поки вона була в лікарні, до нас кожного дня їздили зі Служби у справах дітей Овруцької райдержадміністрації (приїздила Леся Шваб). Вони питали: куди тепер дітей? Діти плакали і просили, щоб ми їх не віддавали в інтернат. Я одразу сказала, що від дітей не відмовлюся, не покину, тільки прошу, допоможіть діткам, щоб у них було своє житло. Органи опіки казали, що вони пропонували житло в селі, але невістка, ще коли була жива, відмовилася, хотіла тільки в місті або поряд з ним. Звичайно, від житла у віддаленому селі, в якому немає ні школи, ні садочку, ми відмовлялися – дітям треба вчитися, а як хтось захворіє, то треба, щоб поряд була хоча б якась амбулаторія.
У вересні мені оформили тимчасове опікунство (бо я сімом діткам не рідна бабуся) і зобов’язали пройти спеціальні курси. Я телефонувала в Житомирський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, питала, коли будуть курси, на що мені відповідали – коли набереться група. Врешті-решт, у листопаді я ті курси закінчила, і мені дали вже постійне опікунство. Хоча на курси доводилось їздити до Житомира тричі на тиждень за свої кошти – це 230 гривень у день, при тому, що й дітей треба нагодувати, вимити, повчити уроки.
До оформлення опікунства ми ледве зводили кінці з кінцями – «дитячих» грошей не було, бо дітки не мали постійного опікуна, і ми усі жили на мою пенсію (1 900 гривень) та зарплати мого чоловіка і сина, при тому, що чоловік живе в Броварському районі Київської області і йому теж треба їсти і за квартиру платити, а зарплата у нього – 5 тисяч. Син мій, Андрій, працює в Овручі в комунгоспі, зарплата теж копійчана, живе з нами. Врешті, восени дійшло до того, що ми почали обмежувати дітей у їжі. Ні, крупи, картопля у нас були, але, наприклад, молоко ми купували тільки для найменшої дитинки, їй було менше року. Іншим дітям молока не давали. Добре, що старші з розумінням до цього ставилися. Завдяки церкві, небайдужим людям ми виживали. Звичайно, на день народження купуємо імениннику тортик і якийсь невеликий подарунок.
Хата, в якій ми зараз живемо, належить не нам. Її господар випиває, і щомісяця приходить і каже, що виселить нас. Даємо йому гроші, півтори тисячі гривень, і він місяць нас не чіпає. Договору оренди теж нема.
В будинку нема опалення та газу. Взимку опалювали конвекторами, було тепло, температура була більше 20 градусів. Їсти готуємо на електричних плитках, є мікрохвильовка в нас і мультиварка.
Міська влада одразу після смерті Ганни обіцяла, що вирішить проблему з житлом. Пропонували нам частину садочку у Великій Чернігівці. Ми чекали. Потім сказали, що законодавчо не можна це оформити. Вже перед Новим роком ми знайшли будинок у Коптівщині, перевірили документи і повідомили міськраду – вони сказали, що після свят перерахують гроші, зроблять косметичний ремонт і ми переїдемо туди.
Перед Новим роком, 30 грудня до нас прийшов Іван Ярославович Коруд, голова Овруча, привіз Діда Мороза і Снігуроньку, мовляв, дітей привітати. Тоді він нас запевнив, що житло буде після свят. І 7 січня він приїжджав, привіз два торти і знову сказав, «дітки, у вас скоро буде житло». Утім, мені здається, що він просто хотів перевірити, чи не п’ємо ми тут. Щоб якось нас скомпрометувати. Тим паче, про мене й так всякі-різні чутки ходять, мовляв, я «дитячі» гроші в салонах краси витрачаю.
Вже весною я не витримала і прийшла до Івана Коруда в міськраду (вперше!). Він покликав свого помічника і сказав, щоб зі мною розібралися і взагалі, скільки я буду ходити до них. Уявляєте!? Сказав мені: «Ми робимо все, що можемо і ви тут не одна така». Тоді я написала листа до нашого депутата міськради, Петра Левківського, щоб на сесії розглянули наше питання. Після цього нам показали колишній садочок в Овручі, який переводять у фонд житла, і сказали, що нам там дадуть житло. Навіть прийшов лист – рішення про те, що там буде багатоквартирний житловий будинок, але термін передачі житла не вказаний. Тоді я написала Івану Коруду листа, щоб вказали хоча б рік передачі житла. Сьогодні, 3 червня, і поки що ніякої відповіді я не отримала».
Справді: є рішення міськради Овруча від 14 березня цього року про зміну призначення цього колишнього дитсадочка – тепер це приміщення буде багатоквартирним будинком. Утім, чи дістанеться у ньому квартира онукам Лідії Станіславівни – досі невідомо.
Ольга Максименко, Микола Карпенко
Фото Оксани Сіукаєвої
