Як святкували Різдво Христове в домі Лесі Українки – спогади сестри письменниці Ізидори Косач-Борисової опублікував Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки та Перший житомирський інформаційний портал.
"… Лесі рідко траплялося бути на Різдво дома… бо на зиму Леся змушена була виїжджати десь у теплі країни".
"…У Свят-вечір на вечерю у нас варилися традиційні страви: пісний борщ з грибками та рибою, пиріжки печені з капустою, з рисом і рибою. Вареників у нас не було звичаю цього вечора варити, то вже звичай цей я пізнала пізніше на Поділлі".
"… Кутю варили з пшениці, а не з ячменю, як то де в кого варять. До куті давали розтертого маку з медом. Кутю хрещеники носили до хресних батьків".
"… Приходили на Різдво й з «Козою», і то нам усім було так весело дивитися, як «Коза» різні штуки показує".
"У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкування Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї, тільки Лесі рідко траплялося саме на Різдво бути дома (в Колодяжному чи в Києві), де на свята щороку збиралася наша родина, бо на зиму Леся змушена була виїжджати десь у теплі країни. Та перебуваючи на чужині, вона думкою линула до рідного краю з його прадавніми звичаями.
І досі зберігся Лесин лист до мами з Кавказу, в якому пише Леся, як їй сумно, що ані колядок, ані щедрівок вона не почула там, і Святвечір не мав там тієї, такої милої нам усім урочистості.
На Волині (Колодяжне) до нас приходили і колядувати, й щедрувати, а також на Новий рік діти ще й посівали зерном. Деякі гуртки з вертепом приходили. Цікаво, що все те дійство з вертепом збереглося таке, як в давні часи, як ото бурсаки ходили з вертепом. Деякі колядники тільки зі звіздою, а то й без звізди. Приходили на Різдво й з «Козою», і то нам усім (а зокрема дітям) було так весело дивитися, як «Коза» (хлопчик у вивернутому хутром наверх кожусі) різні штуки показує, а поводир кози співає:
Го-го-го коза,
Го-го сірая!
Де коза ногою,
Там жито копою.
Де коза рогом,
Там жито стогом!
Де коза не буває,
Там жито вилягає…
(Далі вже не пам’ятаю слів). А тоді поводир поздоровляв нас з святами, бажав здоров’я і всякого гаразду, а ми обдаровували їх ласощами (горіхами, медівничками, яблуками, цукерками) й також здоровили колядників з святами та дякували, що до нас завітали.
У Києві ходили теж колядувати, бували зрідка й з вертепом, а частіше тільки зо звіздою.
У Києві й ми ходили колядувати (сестри мої, брат і я) з гуртом (душ 15-16) інтелігентної молоді-студентів та інших до знайомих українських родин. Нас гостили і давали гроші, бо ми збирали на якусь благородну ціль, наприклад, пам'ятаю, що на Різдво 1907 р. ми колядували на придбання книжок до бібліотеки київської «Просвіти».
З колядок співали найбільше «Добрий вечір тобі, Пане господарю», звичайно, «Нова радість стала». Пам’ятаю, одного разу зважили ми спочатку обійти всі знатні родини: Старицьких, Шульгиних, Чикаленків, Житецьких, Антоновичів та інших, а на закінчення прийшли до Лисенків. Він, як завжди, дуже привітно нас прийняв і запросив до своєї господи. Сам подиригував нашим імпровізованим хором, і ми там довгенько співали під його проводом різних колядок.
А Павло Житецький, член «Старої Громади», тоді вже старий і хворий, був дуже розчулений, що молодь його не забула й прийшла колядувати, почастував нас усіх якоюсь дивовижною, смачною, свого виробу наливкою-запіканкою.
У місті Гадяч, на Полтавщині, дуже довго зберігались стародавні колядки. Я з мамою й моєю малою тоді дочкою прожила зиму 1916-1917 р.р. у мами в Гадячі, бо мій чоловік тоді був у німецькому полоні. Тоді нам було дуже приємно, як почали до нас іти колядники, та таких гарних стародавніх колядок нам співали, що я ще не чула раніш, а мама (Олена Пчілка) втішалася згадуючи, що так ще й тоді колядували на Полтавщині, коли вона була малою. Мама в Гадячі народилася.
У Свят-вечір на вечерю у нас варилися традиційні страви: пісний борщ з грибками та рибою, пиріжки печені з капустою, з рисом і рибою. Вареників у нас не було звичаю цього вечора варити, то вже звичай цей я пізнала пізніше на Поділлі, коли з чоловіком своїм проводила там Різдво (мій чоловік з Вінничини). Також обов’язково варили кутю й узвар з різної сушені. Кутю варили з пшениці, а не з ячменю, як то де в кого варять. До куті давали розтертого маку з медом. Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, що була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Теж приємний звичай! Прийде дитина, подасть маленький полив’яний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось.
Оце декілька слів про те, які в нас були різдвяні звичаї".
Джерело: Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. / Відпов. редактор Олекса Біланюк, автор проекту і вступної статті Тамара Скрипка. – Київ– Нью-Йорк, 2004.,
