Уже 22 роки на території Коростенської лікарні працює будинок сестринського догляду за онкохворими (хоспіс). Він був одним із перших в Україні та досі лишається єдиним в Житомирській області. Усього заклад розрахований на 29 хворих, станом на 3 травня в хоспісі – таких 24.
Будинок має проблеми. Це, звісно, гроші, а точніше – їх відсутність. Вже 9 років хоспіс є благодійною організацією. Там кажуть, що Коростенська міська рада усе обіцяє, що прийме їх на свій баланс, але нічого для цього не робить.
Тому зараз основним джерелом грошей хоспісу є «благодійні» внески хворих або їх родичів – 2 500 гривень на місяць. Директор хоспісу Людмила Буслаєва уточнює: якщо людина самотня і не має змоги заплатити дві з половиною тисячі, то платить стільки, скільки дозволяє пенсія. «За ці кошти ми повністю існуємо - закуповуємо продукти харчування та ліки для хворих, сплачуємо за комунальні послуги, з них же платимо і зарплати (звісно, мінімальні – 4173 грн, але реально «на руки» отримують десь по 3600 грн) - директору, бухгалтеру і завгоспу. Раніше вдавалося залучати додаткові гроші завдяки благодійникам, але зараз допомагати нам перестали» - каже директор.
Інша проблема хоспісу – вкрай мало тих, хто готовий працювати на такій роботі, причому за мінімальну зарплатню. Щоб утримувати 29 пацієнтів, у хоспісі мають працювати 8 санітарок, 4 медсестри, кухар, 2 прибиральниці, завгосп, бухгалтер та директор. Проте зараз там, окрім завгоспу, бухгалтера та директора, лише семеро працівників, направлених на півроку Центром зайнятості. Усі вони оформлені як доглядальниці і теж отримають мінімальну зарплатню, хоча серед них є і медсестра, і кухар. Щоправда, платить їм не хоспіс, а сам Центр зайнятості спільно з міськвиконкомом (50 на 50). Є ще лікар-терапевт за домовленістю – Наталя Юськова – з міської лікарні, - на волонтерських засадах. Вона приходить лише за потреби, або тоді, коли з’являється новий пацієнт і прописує йому необхідне лікування.
Людмила Буслаєва каже, що навіть сімох працівників – катастрофічно мало. «Робота не з легких, і люди сюди йдуть неохоче. Люди, які приходять до нас із Центру зайнятості – вони випадкові, тимчасові і не підготовлені. Але головне – переважна більшість з них байдужі до чужого горя. А нам потрібні такі працівники, які в кожному хворому вбачають свого родича. Ми кожного працівника, направленого Центром зайнятості, ретельно перевіряємо - враховуємо рівень емпатії, милосердя і, звичайно, професійності. Але і це не дозволяє передбачити, як відреагує людина на реальні умови праці. Є й такі, що попрацювали один-два дня і не прийшли більше на роботу».
Наталія Солопан, медсестра, яка направлена в хоспіс Центром зайнятості місяць тому, розповіла нам про будні хоспісу: «Я більше за всіх контактую з хворими і їх родичами (якщо вони є). Роблю уколи, крапельниці, перев'язки, роздаю таблетки, допомагаю хворому встати, годую, якщо людина не може їсти сама. Але основне, чого хочуть хворі – поговорити. Усі потребують спілкування, тілесного контакту – потримати за ручку та просто, щоб їм приділили час. Як вони кажуть, тоді стає краще. Але найскладніше в цій роботі – дивитись, як помирає людина, як хтось стогне від болю, кричить…»
Ольга Максименко
Фото: сайт "Ваше здоров'я"
