До дня голосування на виборах до Верховної Ради – лічені дні. «УЖ» вирішив, як підсумок нашого висвітлення передвиборчої кампанії у мажоритарному 64-ому виборчому окрузі, дати характеристики (суб’єктивні, звісно, як їх бачимо ми) п’ятьох найпомітніших кандидатів у народні депутати. Це саме наші характеристики, а чи вплинуть вони, і як саме вплинуть, на ваш, шановні читачі, вибір – вирішувати вам самим, і тільки вам.
Володимир АРЕШОНКОВ
Він представляв наш округ у Верховній Раді останні п’ять років. Тому, яким він був депутатом – кожному, мабуть, достатньо «матеріалу». На нашу думку, найсуттєвіша характеристика Арешонкова політика (а отже й депутата) така.
Володимир Арешонков – це дуже поширений тип українського політика, який принципово не хоче і не може бути в опозиції до влади. Це його визначальна риса. У політичній біографії Арешонкова – членство в різних політичних партіях - СДПУ(о), Партії регіонів, Народної партії, БПП. Хтось може здивуватися з такого різноманіття, мовляв, як це у нього виходило міняти ідеологічні погляди (партії ж різні за ідеологією)? Нічого дивного – кожна з цих партій свого часу була при владі або дуже близька до влади. Це їхня єдина реальна ідеологія. До того як стати народним депутатом у 2014 році Арешонков перебував на різних владних посадах районного чи обласного масштабу (заступник міського голови Коростеня, глава райдержадміністрації, начальник відділу облдержадміністрації, тощо).
Тип політика визначає і поведінку. Чому політики на кшталт Арешонкова не хочуть і не можуть бути в опозиції? Дуже просто: тому що політика для них – це заробіток, це можливість отримувати якнайбільшу матеріальну вигоду від участі в політиці. Якщо зовсім просто сказати – можливість красти з бюджету (державного чи місцевого). Очевидно, що красти можна тільки, коли ти при владі або біля влади, опозицію (якщо це справжня, а не фейкова опозиція) до бюджету не підпускають.
Арешонков дуже послідовно дотримується принципу «ніколи не бути в опозиції!», і не тільки щодо центральної влади в Києві. За п’ять років своєї каденції він не мав жодного конфлікту з коростенською чи, приміром, овруцькою владою. Він завжди готовий з місцевими керівниками домовлятися, аби мати від них свій «кусень хліба з маслом». Така домовленість може бути лише одного характеру: ти, народний депутат, нам не заважаєш, а ми тобі за це «процент». Все інше – деталі. Коли минулої осені у Коростені вибухнув «тарифний майдан» Арешонкова не було на площі, не було на сесіях міськради, він тільки з Інтернету довго і плутано говорив про тарифи, і єдине, що можна було зрозуміти з того, це: а чому активісти мовчали, коли уряд вводив високу ціну на газ?
Нині на зустрічах з виборцями Арешонков не говорить жодних різких слів, жодної критики на адресу місцевої влади (на адресу нової центральної теж, на випадок, якщо доведеться проситися до «Слуги народу»). А говорить загальні доброзичливі слова. Мовляв, «Овруч розвивається», «Коростень розвивається», одним словом – я всіх люблю і буду вас захищати у Верховній Раді. Розрахунок такої «агітації» на те, що люди будуть голосувати за звичного їм Арешонкова, боячись голосувати за когось нового. Що ж, є ще у нас виборці, які вже нікому не вірять і голосують не за те, щоб було краще, а «щоб не було гірше».
Віталій НАУМЕНКО
Мабуть, єдиний кандидат, про якого можна сказати: новий політик. До політики Науменко долучився після Майдану, п’ять років тому, став депутатом обласної ради, створив і очолив коростенську організацію партії «УКРОП». П’ять років вів активну політичну і громадську діяльність. Жодних фактів, які б погано характеризували політика Науменка нема, принаймні, вони нам невідомі. Перед коростенською владою не прогинався, як міг захищав (точніше буде сказати – пробував захищати, з огляду на обмежені можливості) інтереси коростенців.
Але сьогодні, п’ять років потому, мусимо сказати: на рівень реального кандидата у депутати вищого законодавчого органу країни пан Віталій не вийшов. Він практично невідомий нікому поза Коростенем. Це очевидний факт: після п’яти років політичної та благодійної діяльності, маючи первинну організацію всеукраїнської політичної партії, маючи мандат депутата обласної ради та партійну фракцію у Коростенській міськраді, головним (а по суті – єдиним) аргументом на парламентських виборах стала декларація ідейної спорідненості з зовсім іншою партією. Так вже виходить, що у пана Віталія не виявилося іншого способу всерйоз поборотися за депутатський мандат, як оголосити себе гарячим прибічником новообраного Президента Зеленського. Причому, для цього довелося вступити у жорстку полеміку з офіційним кандидатом від «Слуги народу». Може це звучатиме незаслужено грубо щодо пана Віталія, якому ми, чесно кажучи, симпатизуємо, але аж проситься вислів «на чужому горбу», коли йдеться про його намір зайти до парламенту під гаслами і прапорами «Зе!»
Ігор РИБИНСЬКИЙ
Рибинський – кандидат від популярної у нашому краї «Батьківщини». Однак, о диво! – він єдиний з помітних кандидатів, хто насправді зовсім не хоче і, відповідно, не збирається вигравати вибори і ставати народним депутатом.
Рибинський – генеральний директор Житомирського обласного комунального агролісогосподарського підприємства «Житомироблагроліс». Вже 19 років. Ось тут, а не у Верховній Раді, його, як казав телевізійний Гліб Жеглов, «лежбище». За це місце він готовий боротися запекло і до кінця. За 19 років ледь не всі підрозділи його підприємства (а це лісгоспи у районах області) «відмітилися» у корупційних скандалах, незаконних оборудках з лісом, але гендиректор сидить міцно. Це у наших українських умовах означає лише одне: з усіма дружить, бо всім «заносить».
Якби раптом сьогодні хтось запропонував Рибинському: ось тобі мандат народного депутата – пиши заяву на звільнення з «Житомир…лісу», то пан Рибинський миттєво б відповів: не хочу! Заберіть ваш мандат собі!
Але чому він тоді бере участь у виборах?
Тому що треба комусь в окрузі представляти «Батьківщину». Ця партія потрібна Рибинському як політичний «дах».
Вотчина Рибинського – Овруцький район, звідки він родом, там знаходиться округ, де його вибирали (і, сподівається Рибинський, ще не раз оберуть) до обласної ради. Там він сподівається набрати трохи відсотків на цих виборах як кандидат у народні депутати України (щоб щось продемонструвати Юлії Тимошенко та мобілізувати «своїх» виборців на майбутніх місцевих виборах, адже щоб утримати за собою посаду голови «Житомир…лісу» Рибинському треба знову отримати мандат депутата обласної ради). Саме в Овруцькому районі місцева організація «Батьківщини» серйозно представлена у місцевих органах влади, і зовсім не випадково місцеві депутати від «Батьківщини» переважно працюють у місцевих підрозділах «Житомир…лісу». Тобто, пан Рибинський логічно поєднав партійну вертикаль зі службовою. А це означає, серед іншого, що звільнення Рибинського з «Житомир…лісу» вмить зруйнує всю районну організацію «Батьківщини» (та й не тільки в Овруцькому районі, адже структури «Житомир…лісу» - по всій області).
Передвиборчу кампанію Рибинський веде по мінімуму – пару простеньких листівок з мінімумом тексту і власним фото плюс загальнопартійна листівка «Батьківщини», де міститься агітація за партію, до якої додано спільне фото Юлії Тимошенко та Ігора Рибинського (фотомонтаж, звісно).
В’ячеслав СІГАЧОВ
Якщо Віталія Науменка ми назвали єдиним з кандидатів, кого вважаємо молодим політиком, то В’ячеслава Сігачова треба називати просто молодий. Молодий – і все. Тому що він, безумовно, не політик зовсім. Хтось це вважатиме навіть благом, мовляв, добре, що зовсім не був раніше у політиці. Але як нам давати політичну характеристику людині, яка не є політиком?
Проблема в тому, що неполітик сьогодні, завтра ним стане, якщо стане депутатом. А на питання: а яким буде політиком коростенський вчитель? – відповіді нема. Передвиборча кампанія пана Сігачова – мінімальна: одна – дві листівки та інтернет-реклама, організована явно за єдиним зразком з Києва для всіх кандидатів-мажоритарників. Будьмо реалістами: фактично людям пропонують нічого свого не думати, не оцінювати конкретного кандидата від «Слуги народу», а просто ще раз проголосувати за Зеленського.
А може це добре, що «ще раз за Зеленського»? На нашу думку – погано. Погано, хоча б тому, що в такому разі людина не хоче думати сама, вона знімає з себе відповідальність за вибір. Іншими словами, людина каже: я вибирати свого мажоритарного депутата не хочу (не буду), хай за мене вибере Президент Зеленський! Але якби ж то Зеленський! Обирає депутата від Коростенського округу насправді не він, а інші люди, приміром – голова партії «Слуга народу» Разумков, котрий, до речі, ляпнув ось таке: «Розмовлятиму публічно російською, а не українською, мовою доти, доки Росія окуповує наш Крим». Дурна заява, інакше не скажеш, і як її могла сказати розумна людина?
Сергій ПАШИНСЬКИЙ
Єдиний з кандидатів, хто має «всеукраїнський» статус, тобто є політиком, якого в Україні знають усі, хто хоч трохи цікавиться політикою.
Цей статус, з одного боку, дозволяє Пашинському, як жодному іншому з його нинішніх опонентів на виборах, вирішувати ті чи ті проблеми округу. За минулий рік йому вдалося «привезти» сюди з Києва (себто, від уряду) на порядок більше мільйонів гривень, ніж чинному депутату від округу Арешонкову за п’ять років. З іншого боку – всеукраїнська пізнаваність Пашинського об’єктивно накликає на нього якусь частку того негативу, який відчувають сьогодні українці до центральної влади. Від цього дітися нікуди – люди не можуть, а часто й не хочуть, розбиратися, хто є хто там, у Києві. Був у Верховній Раді, та ще й не раз – отже, «треба розстріляти!» Логіки тут шукати дарма, це емоція, а вона логіку, як правило, відкидає.
Оскільки Пашинський має двадцятилітній політичний стаж, перебував у центрі багатьох видатних політичних подій (одні тільки два Майдани чого варті), його політична характеристика мала б зайняти з десяток сторінок. Тому ми обмежимося наголосом на тій його політичній рисі, котра, на наш погляд, є найважливішою саме в розрізі його як кандидата в депутати від мажоритарного округу.
Найпростіше буде сказати про цю рису так: це повна протилежність Володимиру Арешонкову. Насамперед, протилежність у стосунках з місцевою владою. Арешонков, як ми вже говорили, ніколи не йшов на конфлікт з місцевими керівниками, тобто він ніколи не намагався стати для місцевих «начальником». Іншими словами – Арешонков визнавав, що тут, на окрузі, він зовсім не головний, а підлеглий, залежний від доброго ставлення мера того чи глави райдержадміністрації того. Зрозуміло, що за таких відносин виборці не могли розраховувати, що їхній народний депутат Арешонков стане на їхній бік у суперечці з місцевим чиновником.
Пашинський – абсолютно інший. Він – запальний, емоційний, гордий, навіть гоноровитий, коли йдеться про стосунки з місцевими чиновниками. Не сварливий, не конфліктний, а саме гордий. Він не буде «годуватися з рук» мера чи глави райдержадміністрації, він їх ще сам може погодувати! Не забуваймо: з 20 своїх політичних років Пашинський 15 років був в опозиції, і досвід боротьби з кимось за щось у нього величезний, ще й підкріплений особливостями запального характеру.
Звісно, що такий депутат від округу місцевій еліті (а це трохи ширше коло людей, ніж люди на посадах у місцевій владі) не потрібний, вони його елементарно бояться. Бояться, що підімне під себе, змусить їх робити те, що вони не хочуть робити. Тому місцевий адміністративний ресурс на виборах буде задіяний (тієї мірою, якою дозволять це зробити обставини) проти Пашинського, хоча на людях мало хто з чиновників наважиться щось сказати погане про нього.
Володимир Паламарчук
