Диплом з відзнакою про закінчення мінометного училища Миколі Платоновичу вручав сам Йосип Сталін.
Нещодавно на подвір’ї інваліда Великої Вітчизняної війни, ветерана праці, колишнього вчителя історії Недашківської школи, депутата міської ради декількох скликань Миколи Платоновича Гарбара було велелюдно. Дідусь відзначав свій столітній ювілей.
Його вітали рідні, близькі, Малинський міський голова Олексій Шостак, заступник міського голови Леся Сніцаренко, секретар міськради Олександр Гордієнко, заступник голови правління ПрАТ «Малинська паперова фабрика — ВАЙДМАНН» Андрій Костюченко та голова профкому підприємства Лариса Примаченко.
Дідусь зустрів гостей у доброму гуморі, попросив доньок, щоб допомогли одягти йому святковий піджак, на якому виблискують ордени та медалі, й почав розповідати про свої буремні роки.
— Народився я у с. Меньківці Радомишльського району, був старшим з-поміж чотирьох синів, — сказав ветеран. — У ранньому віці залишились ми без головного годувальника — батька. Загалом у Збройних Силах служив з жовтня 1939 року — був стрільцем, курсантом-відмінником Телавського мінометного училища (це в Грузії), після закінчення якого отримав звання лейтенанта. Диплом про закінчення училища мені вручав сам Генералісімус колишнього Радянського Союзу Йосип Сталін... А з початку Великої Вітчизняної війни воював командиром вогневого взводу, потім — батареї, а з серпня 1941-го року і до кінця служби був командиром окремого мінометного дивізіону знаменитих «Катюш».
Закінчив війну майором. Нагороджений багатьма медалями й орденами.
Нелегко було нашому земляку на війні. Він отримав контузії, декілька поранень... Микола Платонович брав участь і в штурмі Берліна, поставив і свій підпис на рейхстазі. Про участь Миколи Платоновича Гарбара у воєнних подіях кандидат історичних наук О.П.Кутузов писав у своїй книзі «Говорять живі й померлі фронтовики».
Після війни з родиною Гарбар проживав у прикордонному Ягодині, що на Волині. Навчав військових та працював у школі. Закінчив два педагогічних інститути — в Луцьку та Житомирі, здобувши фах вчителя-історика. Дуже любив співати, мав грамоти за перемоги в конкурсах.
До Малина потрапив у 1962 році. Тут активно трудився на педагогічній ниві — вчителем історії Недашківської школи, а пізніше — директором Бородянської заочної та Малинської вечірньої шкіл.
Разом з дружиною Любою Іванівною, котра працювала фельдшером-акушером, виховав і дав путівку в доросле життя двом донькам — Жанні та Людмилі, котрі нині доглядають батька. Має трьох онуків, чотирьох правнуків.
— Я дуже любив і поважав свою дружину, з якою побралися відразу після війни. Ми ніколи не сварилися, жили, як кажуть, душа в душу, — пригадує дідусь. — Але важка хвороба швидко забрала її від нас. Сьогодні дуже тяжко без неї. Сумую, пригадую... Вона була дуже хорошою людиною, — зі сльозами на очах ділиться Микола Платонович. — Постійно мене лікувала, бо я був поранений у руки, ногу й голову. А скількох людей вона врятувала, скільки на світ немовлят прийняла, адже була аж на три села фельдшером-акушером.
Дідусь тривалий час кермував «Жигулями», їздив на мотоциклі; полюбляв порядкувати на власній пасіці, по господарству; був неабияким мисливцем, рибалкою; писав поезії, що друкувались у районній та обласній періодиці. Нині любить, коли йому читають книги на історичну тематику, слухає телевізор. А скільки до нього раніше зверталося людей за порадою й допомогою — годі й уявити. І завжди він намагався зарадити чи порадити. За це й цінують Миколу Платоновича земляки.
— Щось можете цікаве пригадати з воєнних буднів?
— Так, звісно. Бо війну забути неможливо. Одного разу потрапили ми в халепу, коли німці «відрізали» нас, загнавши в яр із дуже крутим спуском. Як же врятуватись і техніку переправити? Мені спало на думку використати... обмотки, вони ж завдовжки аж три метри. Це допомогло нам утримати під час спуску до яру техніку. Потім на саморобних плотах дістались іншого берега й залишились живими... На іншому березі розташовувався колгосп, де, побачивши «своїх», нас пригостили конятиною, бо займалися розведенням коней.
Ще один випадок пригадую, коли я врятував поранену медсестру. Я її на плечах виніс із поля бою, надав першу медичну допомогу й доставив до шпиталю. Дівчина залишилась живою, після війни ми з нею навіть бачились...
— Як оцінюєте сьогоднішні події на Сході України?
— А як я можу їх оцінювати, коли вже більше п’яти років українські матері й дружини ллють гіркі сльози, отримуючи сумні звістки з фронту... Я не розумію, кому вигідна ця так звана війна? Змінюються президенти, обираємо нових депутатів, а реального поліпшення не видно. Коли це вже все нарешті закінчиться?
— Маєте якісь секрети довголіття?
— Та які тут секрети? — посміхається дідусь. — Живу, як усі, та й годі. Видно, так треба Богу, щоб я ще радував своїх рідних, онуків, правнуків. Якоїсь особливої дієти не дотримуюсь, їм усе. Дуже люблю молоко. Ще з дитячих років уподобав цей продукт. І тепер без нього не можу. Дівчата (доньки — прим. авт.) добре знають, що я без молока не їм майже нічого.
— Що побажаєте землякам?
— Усім бажаю миру, добра, любові. Шануйте й бережіть свої родини, адже це — та надійна ниточка, яка тримає нас усіх на цьому світі й допомагає виживати у найскладніших ситуаціях.
Джерело: Газета "Житомирщина"
